17 квітня, 2025

Антибактеріальна терапія левофлоксацином у хворих на гострий серозний простатит

Автори:

За оцінками, гострий бактеріальний простатит становить приблизно 10% усіх випадків простатиту. Як правило, гострі бактеріальні інфекції передміхурової залози (ПЗ) є позалікарняними, проте в деяких випадках вони виникають після трансуретральних маніпуляцій (катетеризація уретри, цистоскопія) або трансректальної біопсії простати. Більшість пацієнтів із гострим простатитом (ГП) можна лікувати амбулаторно за допомогою пероральних антибіотиків, але за наявності системних проявів захворювання, утруднення сечовипускання, непереносимості або високого ризику резистентності до антибіотиків хворий потребує госпіталізації та внутрішньовенного введення антибіотиків широкого спектра дії. Для визначення оптимального підходу до менеджменту цієї категорії хворих було проведено дослідження, яке оцінювало ефективність і безпечність оригінального левофлоксацину в лікуванні гострого серозного простатиту, а також порівнювало ці показники з такими при стандартній антибактеріальній терапії (цефуроксим). Згідно з отриманими результатами, динаміка відновлення клінічного стану хворих на гострий серозний простатит у разі парентерального введення монодози левофлоксацину 500 мг/добу виявилася такою, що відповідає очікуваним добрим клінічним результатам у терміні 7-10 діб. Зазначений метод характеризувався вірогідно кращим профілем безпеки і комплаєнтністю, що вказує на більшу прихильність хворих до внутрішньовенного використання монодози левофлоксацину з подальшим одноразовим прийомом оральної форми препарату.

Ключові слова: гострий простатит, хронічний простатит, хронічний бактеріальний простатит, запалення, доброякісна гіперплазія передміхурової залози, симптоми нижніх сечових шляхів, Міжнародна шкала оцінки простатичних симптомів, антибактеріальна терапія, левофлоксацин.

Незаперечні факти, які ґрунтуються на наукових даних, вказують на те, що хронічне запалення тканини ПЗ – хронічний простатит (ХП) – є найпоширенішим урологічним діагнозом у представників чоловічої статі віком <50 років, а також третім за поширеністю діагнозом у чоловіків >50 років після доброякісної гіперплазії передміхурової залози (ДГПЗ) і раку передміхурової залози (РПЗ) [1-4].

Для запалення ПЗ є характерним домінування випадків саме хронічного процесу, у той час як випадки ГП зустрічаються нечасто. Ініціалізація утворення вогнищ хронічного запального процесу в ПЗ може відбуватися у самому ранньому періоді життя чоловіка (пубертат), і такий процес частіше за все буде мати мало- або безсимптомний перебіг. На відміну від клінічно однорідної картини ГП, що представлена класичними ознаками гострого запального процесу, ХП властива досить поліморфна клінічна картина з варіабельним перебігом захворювання. Клінічно ГП проявляється як гостра інфекція сечовивідних шляхів із відповідними симптомами нижніх сечових шляхів (СНСШ), тому цей стан часто інтерпретується лікарями як остання нозологія. ГП може бути також й ускладненням обструктивного захворювання нижніх сечових шляхів добро- (ДГПЗ) або злоякісного (РПЗ) генезу, виникати через реалізацію різних факторів ризику, включаючи обструкцію вихідного отвору сечового міхура різної етіології, через певні нейрогенні дисфункції, імуносупресію тощо [1]. Вважається, що ГП можна діагностувати значно легше, ніж ХП, саме через більш однорідну клінічну картину першого. Приблизно 5% випадків ГП будуть призводити до розвитку та прогресування ХП із типовою клінікою [2], хоча морфологічні зміни за умов клінічної реконвалесценції будуть характеризуватися утворенням вогнищ запалення у простатичній тканині з подальшими склеротичними змінами. Деякі дослідники припускають більш вищу частоту ГП (близько 20% усіх випадків простатиту), а також окреслюють загальносвітові проблеми антибактеріального лікування (формування мультирезистентних штамів, що продукують b-лактамази; високий відсоток утворення бактеріальних біоплівок і зміна мікробного пейзажу в етіології простатиту) [5].

У патоморфологічному аспекті простатит визначається як збільшення кількості запальних клітин у ПЗ інфекційного або запального генезу. Процес починається з альтерації, формування ексудації з активацією протизапальних факторів феномену запалення (цикл арахідонової кислоти із циклооксигеназними та 5‑ліпооксигеназними шляхами, секрецією інтерлейкінів, простагландинів, факторів некрозу пухлини, клітинно-ядерних сполук, цитокінів, хемокінів тощо) та активним вільнорадикальним окисненням. Подальше залучення запальних клітин до місця ураження (головним чином нейтрофілів) надає процесу традиційних морфологічних ознак, із поступовою лімфоцитарно-макрофагальною інфільтрацією строми [3]. Хронічне запалення підвищує ризик прогресування ДГПЗ, що потребує використання протизапальних препаратів [6].

Історичний контекст вказує на формування поглядів соціуму на простатит від описання лише гострих випадків, із гнійними ускладненнями, незначною поширеністю цього захворювання та лікуванням з акцентом на венеричний генез цього стану. Згодом, у другій половині ХХ ст., у зв’язку з розповсюдженням кваліфікованої медичної допомоги на всі верстви населення, набуттям діагностичного досвіду та профілактичної спрямованості медицини, а також із зростанням популярності здорового способу життя проблема діагностики та лікування простатиту почала набувати актуальності. Це надало можливості діагнозу «простатит» зайняти провідне місце у структурі урологічної практики. На початку 1990‑х років проблема простатиту потребувала візитів до медичного закладу понад 2 млн чоловіків на рік [4]. Світова актуальність поширення простатиту сприяла формуванню уніфікованої класифікації Національного інституту здоров’я (NIH, США), що виділяє чотири категорії патології: гострий бактеріальний простатит (I), хронічний бактеріальний простатит (ХБП) (II), синдром хронічного тазового болю (III) і безсимптомний запальний простатит (IV) [2, 3].

Вважається, що більшість пацієнтів із ГП можна лікувати амбулаторно за допомогою пероральних антибіотиків, але за наявності системних захворювань, утруднення вільного сечовипускання, непереносимості або високого ризику резистентності до антибіотиків хворого треба госпіталізувати та внутрішньовенно вводити антибіотики широкого спектра дії.

З метою зменшення ризику розвитку бактеріального простатиту при різних урологічних маніпуляціях на нижніх сечових шляхах зазвичай рекомендують фторхінолони (ципрофлоксацин), що є доцільним, наприклад, перед проведенням трансректальної біопсії простати [7]. Зростання потреб в урологічних маніпуляціях на кшталт останньої додало певний відсоткок до загальної статистики ГП через ятрогенний генез його виникнення, на що вказують низка дослідницьких робіт [8-10].

Важливою умовою прийому антибіотиків є комплаєнтність, на що вказують різні наукові джерела [11-13]. Так, дослідження ефективності та безпеки прийому левофлоксацину 500 мг протягом 28 діб у пацієнтів із ХБП встановило показник клінічного успіху в 92%, 77,4%, 66,0% і 61,9% відповідно через 5-12 днів, 1, 3 та 6 місяців після лікування з вірогідним рівнем мікробіологічної ерадикації. Було встановлено добру переносимість терапії, лише чотири (3,4%) пацієнти припинили її через побічні ефекти [14].

У більшості випадків ГП виникає на фоні вже наявного хронічного запального процесу в тканині ПЗ, тому може розцінюватися як феномен активації запального процесу зі зривом захисних механізмів вогнищевої локалізації. У свою чергу, ХБП (категорія II за класифікацією NIH/NIDDK, 1999) є інфекційним станом, який важко піддається пероральній антибіотикотерапії через зниження інтрапростатичного проникнення антибактеріальних препаратів, що зазвичай потребує призначення останніх у парентеральній формі [15-17]. У таких випадках фторхінолони визнаються за класичні антибіотики першого вибору [18].

Проблемою широкого використання фторхінолонів у випадку ХП є їхня недостатня клінічна та мікробіологічна ефективність. За даними деяких дослідників, вона становить лише 60% через 6 місяців після терапії, тоді як частота рецидивів протягом одного року спостереження коливається від 25 до 50%, що зумовлено збільшенням поширеності мультирезистентних штамів, їхньою b-лактамазною активністю, утворенням біоплівок тощо [19].

Випадки ГП у цьому контексті можуть значно вирізнятися щодо парентерального використання фторхінолонів через певну недооцінку етіологічного впливу сучасного мікробного пейзажу середовищ простатоуретрального тракту та нижніх сечових шляхів у чоловіків [18, 20].

Раціональна та адекватна антибіотикотерапія ГП має бути спрямована на мінімізацію процесів хронізації запального процесу та його ускладнень. За даними італійських науковців, поряд зі зростанням загальної поширеності запальних станів ПЗ (в Італії у 13,3% хворих простатит ускладнюється ознаками калькульозного процесу) визначається високий ризик адгезивних процесів з активним формуванням мікробних біоплівок. Встановлено, що більшість штамів кишкової палички, грамнегативних бактерій, стафіло- та ентерококів були сильними або середніми продуцентами біоплівок (63-30%, 75-15%, 46-36% і 58-14% відповідно) і несли високий ризик утворення кальцинатів у паренхімі ПЗ [21].

Наукові джерела традиційно надають інформацію, що найчастішими ізольованими мікроорганізмами при ХП виступають штами Enterococcus faecalis (46,90%), Staphylococcus spp. (22,30%), кишкової палички (15,09%) та атипових бактерій (6,04%), що може змінювати парадигму лікування, оскільки грампозитивні таатипові бактерії є основними збудниками, які зумовлюють етіологію цього захворювання [22].

За припущенням останніх десятиліть, колишня провідна роль родини Enterobacteriaceae у розвитку ХБП втрачає свої позиції, поступаючись як аеробам, так й анаеробам у мікробіомі сечостатевих шляхів (сеча після масажу ПЗ та її секрет) здорових чоловіків [23].

Важливою реалією сучасності є і те, що вищевказані представники родини Enterobacteriaceae поступаються інфекціям, що передаються статевим шляхом (ІПСШ – Chlamydia trachomatis, Neisseria gonorrhoeae, Mycoplasma genitalium, Trichomonas vaginalis), а останні, у свою чергу, створюють міксти з корінебактеріями, сапрофітним стафілококом, грибами роду Candida та призводять до рецидивів запалення у простатовезикулярному комплексі [24, 25].

Ятрогенний аспект ураження тканин ПЗ, як уже було зазначено, можна вважати вагомим етіологічним фактором. Це наочно демонструє експериментальне дослідження відтворення ГП на тваринній моделі за допомогою трансуретральної інокуляції Staphylococcus haemolyticus та анаеробного Peptococcus niger, які розглядаються як дискусійні патогени ХБП [26].

Згідно із сучасними поглядами, слід враховувати той факт, що до чинників реалізації бактеріального простатиту належать не тільки таксони Enterobacteriaceae і Enterococcus, а й вираженість мікробного навантаження, яке у титрі 10³ КУО/ мл здатне викликати такий же запальний процес, як і за наявності титрів 10⁵-10⁷ КУО/мл [19, 27]. Це є дискусійним питанням, оскільки інші дослідники вважають, що мікробне навантаження не має прямого зв’язку з вираженістю запалення ПЗ [28].

Таким чином, виникнення гострих форм запального процесу в ПЗ не є розповсюдженим процесом, але через зростання випадків малоінвазивної біопсії з метою верифікації РПЗ може виникнути гостра потреба у стаціонарному лікуванні таких пацієнтів. Парентеральна антибіотикотерапія хворих на ГП є поширеною тактикою лікування даного захворювання, і фторхінолони у таких випадках посідають провідне місце.

Матеріали та методи

Мета дослідження – оцінити ефективність і безпечність оригінального левофлоксацину (Левасепт^®, Індія, реєстраційне посвідчення № UA/13203/01/01) у лікуванні гострого серозного простатиту у чоловіків. Порівняти ефективність лікування в динаміці гострого серозного простатиту на фоні стандартної антибактеріальної терапії (цефуроксим).

Завдання дослідження передбачало вивчення:

динаміки відновлення клінічного стану хворого на фоні лікування;
динаміки нормалізації лабораторних показників (аналіз крові клінічний, аналіз сечі загальний за Meares – Stamey та бактеріологічний, аналіз секрету передміхурової залози [СПЗ]);
впливу лікувальної тактики на клінічний стан хворого за даними анкетування щодо інтенсивності болю за допомогою візуально-аналогової шкали (ВАШ), Міжнародної шкали оцінки простатичних симптомів (IPSS), Індексу якості життя (QoL);
безпечності застосування левофлоксацину в пацієнтів із ГП у контексті переносимості та виникнення небажаних ефектів під час лікування;
комплаєнтності лікування левофлоксацином.

Тип дослідження: обмежене відкрите контрольоване. Проведене відповідно до вимог Державного фармакологічного центру МОЗ України щодо регламенту обмежених клінічних досліджень.

Дизайн дослідження

У дослідження було включено 48 чоловіків, хворих на гострий серозний простатит, у віковому діапазоні 24-47 років (середній вік — 35,5 року).

На початку лікування досліджувані поділялися рандомно на дві групи, а також були зіставлені за віком, подібністю до вираженості клінічної симптоматики та лабораторних показників.

І група (основна): 30 пацієнтів, яким вводили левофлоксацин внутрішньовенно 500 мг/добу протягом 7 днів із подальшим переходом на таблетовану форму левофлоксацину в аналогічний дозі курсом до 20 діб, разом із неспецифічним протизапальним препаратом (диклофенак 100 мг/добу протягом 7-10 днів);

ІІ група (контрольна): 18 пацієнтів, які отримували інший антибактеріальний препарат (цефуроксим 0,75 г двічі на добу внутрішньовенно протягом 7 діб із подальшим переходом на таблетовану форму цефуроксиму в дозі 250 мг двічі на добу з інтервалом 12 днів протягом 2 тижнів) разом із неспецифічним протизапальним препаратом (диклофенак 100 мг/добу до 7-10 діб).

До основних лікувальних заходів також долучалися загальновизнані рекомендації з модифікації способу життя, питного режиму, дієтарних умов тощо.

Перший контроль проводили через 7 діб із метою визначення безпосередніх результатів лікування та через 14 і 30 діб від початку лікування з метою визначення його ефективності та порівняння результатів. Метод оцінки стану хворих в контексті зменшення симптомів ГП (зниження температури тіла, купірування дизуричних проявів та больових симптомів за результатами анкет ВАШ, IPSS, QoL) мав на меті визначення динаміки їхнього стану. Загальний аналіз сечі та клінічний аналіз крові виконували тричі – до початку лікування у стаціонарі, через 14 діб та через місяць від початку лікування амбулаторно. Бактеріологічний аналіз сечі проводили двічі: до початку лікування у стаціонарі та через місяць від початку лікування амбулаторно. До початку лікування у всіх пацієнтів було обов’язково виключено наявність ІПСШ некультуральним методом (метод полімеразної ланцюгової реакції).

Ефективність лікування визначалася за кінцевими результатами після проведення основного курсу терапії. Також до критеріїв ефективного лікування залучили дані щодо виникнення рецидиву вказаного захворювання протягом 3 місяців.

Критерії включення:

чоловіки віком від 20 до 49 років;
наявність СНСШ, асоційованих саме із гострим запальним процесом у ПЗ;
поєднання СНСШ із картиною гострого запалення – субфебрильна температура тіла, синдром тазового болю, зниження еректильної функції та лібідо вкупі з типовими лабораторними змінами у формулі крові та аналізі сечі, а також вираженим запальним компонентом у СПЗ;
наявність бактеріурії у титрі >10⁴-10⁵ КУО;
інформована згода пацієнта;
здатність пацієнта до адекватної співпраці під час дослідження;
відсутність участі пацієнта в інших дослідженнях.

Критерії виключення:

попереднє оперативне лікування з приводу будь-якого захворювання ПЗ або сечового міхура;
супутні захворювання, такі як ДГПЗ або РПЗ, нейрогенні розлади незапального генезу (діабетичного, вертеброгенного тощо);
індивідуальна гіперчутливість до препарату;
наявність будь-яких клінічно значущих відхилень лабораторно-функціональних показників, що потребують додаткового обстеження;
необхідність призначення методів лікування, не зазначених в офіційних протоколах МОЗ України;
захворювання або стани, які, на думку дослідників, можуть підвищувати ризик для пацієнта або впливати на завдання дослідження (ДГПЗ, РПЗ, хронічні інфекції сечовивідних шляхів, пієлонефрит, нефропатії, сечокам’яна хвороба, аномалії розвитку внутрішніх органів, цукровий діабет або різкі порушення вуглеводного обміну, ниркова/печінкова недостатність, доброякісні та злоякісні новоутворення будь-якої локалізації, запальні захворювання інших органів малого таза, серцево-легенева недостатність);
відмова пацієнта від участі у дослідженні;
виникнення тяжких побічних явищ, що вимагають відміни препарату;
недотримання режиму прийому препарату.

Автори дослідження застосовували створені критерії вибування, за які вважали: індивідуальну непереносимість левофлоксацину; появу в пацієнтів у ході дослідження серйозних і/або несподіваних побічних явищ; різке погіршення загального стану в період дослідження, що вимагало оперативного лікування; недотримання режиму призначення препарату; відмова пацієнта від подальшої участі в дослідженні.

План обстеження в дослідженні складався з методів, регламентованих протоколами МОЗ України, що адаптовані до гайдлайнів Європейської асоціації урології (EAU): загальний огляд; ультрасонографія сечовивідних шляхів, малого таза, ПЗ з визначенням залишкової сечі; аналіз сечі за Meares – Stamey, загальний аналіз крові, бактеріологічне дослідження сечі (СПЗ) із визначенням антибіотикочутливості; оцінка симптомів за опитувальниками ВАШ, IPSS, QoL.

Найбільш часто використовуваним інструментом для вивчення симптомів у пацієнтів чоловічої статі є IPSS, яка оцінює сім СНСШ: неповне спорожнення сечового міхура, підвищена частота сечовипускання, переривчастість, імперативні позиви, слабкий струмінь, напруження та ніктурія. Аналіз анкети у балах: від 0 до 7 – порушення сечовипускання є мінімальними, від 8 до 19 – порушення є помірними, від 20 до 35 – тяжкі розлади сечовипускання. Анкета також містила запитання, як би почувалися пацієнти, проживши з наявними СНСШ до кінця свого життя (від 0 – «у захваті» до 6 балів – «жахливо»).

Оцінка інтенсивності болю за ВАШ визначалася за кількістю балів: від 0 до 1 – вкрай слабкий; від 2 до 4 – слабкий; від 4 до 6 – помірний; від 6 до 8 – дуже сильний; від 8 до 10 – нестерпний (рисунок).

Метою проведеного лікування було повне усунення клінічних ознак хвороби. Критеріями оцінки ефективності лікування у хворих на ГП були:

покращення стану до задовільного або звичного для здорової людини;
купірування запалення за результатами аналізів крові та сечі, відсутність або зменшення запального компоненту в СПЗ;
ерадикація мікробних збудників на 14‑й та 30‑й день від початку терапії (стерильна сеча або СПЗ);
позитивна динаміка за даними опитувальників ВАШ, IPSS і QoL.

Статистична обробка даних дослідження здійснювалася на персональному комп’ютері ASUS X51L series з пакетом QPRO, статистичним пакетом Stargraf, визначенням коефіцієнта вірогідності (р) із використанням загальноприйнятих статистичних методів.

Результати

Ініціальне обстеження

Після підписання інформованої згоди та відбору пацієнтів за критеріями включення/виключення в когорті із 48 осіб було встановлено наступне:

А) Оцінка клінічного статусу. Порушення загального стану, зумовлене погіршенням урологічного статусу, включало:

– скарги на слабкість, порушення апетиту та підвищення температури тіла >37,2-37,3 °C – 100% в обох групах;

– тазовий біль, локалізований у промежині, над лоном, із дискомфортом у яєчках та низу живота — 100% в обох групах;

– СНСШ (дизуричні розлади) – 100% в усіх досліджуваних пацієнтів.

Структура СНСШ не мала принципових відмінностей між групами.

Б) Оцінка лабораторних даних:

– наявність лейкоцитозу в плазмі крові у І групі 24 (80%), у ІІ групі – 15 (83,3%);

– зсув лейкоцитарної формули вліво у І групі – 21 (70%), у ІІ групі – 13 (72,2%);

– підвищення швидкості осідання еритроцитів (ШОЕ) – у І групі 29 (96,6%), у ІІ групі – 18 (100%);

– наявність лейкоцитурії за Meares — Stamey у І групі – 22 (73,3%), у ІІ групі – 14 (77,7%) та бактеріурії у І групі – 30 (100%), у ІІ групі –17 (94,4%).

Біохімічні показники плазми крові (білірубін, аланінамінотрансфераза, аспартатамінотрансфераза, креатинін, сечовина, глюкоза) не мали відхилень від норми або мали несуттєві транзиторні зміни у всіх досліджуваних. Бактеріологічне дослідження сечі встановило наявність інфекції у 21 (70%) пацієнтів І групи та 12 (66,7%) хворих ІІ групи, що в середньому склало 68,3±0,7%. Структура мікробного пейзажу в досліджуваних 48 осіб (таблиця) вказувала на значний рівень інфікування нижніх сечових шляхів та характеризувалася високим відсотком асоціацій патогенів (мікст-інфекції) із переважно представниками ІПСШ – 38,1% у І групі та 33,3% у ІІ групі, що вказує на актуальність своєчасного обстеження та лікування хворих на ГП.

Таблиця. Результати бактеріологічного дослідження сечі в динаміці
Представник уринокультури, абс. % (середньостандартний титр 10⁴-10⁶ КУО/мл)	І група		ІІ група
	До терапії (n=30)	30‑та доба (n=24)	До терапії (n=30)	30‑та доба (n=15)
Загальний відсоток інфікування	21 (70)	2 (8,3)	12 (66,7)	2 (13,3%)
Стерильна сеча	9 (30)	–	6 (33,4)	–
Staphylococcus saprophyticus	2 (9,5)	–	1 (8,3)	–
Staphylococcus epidermidis	1 (4,8)	1 (4,1)	1 (8,3)	–
Enterococcus faecalis	3 (14,3)	–	1 (8,3)	–
Streptococcus haemolyticus	1 (4,8)	–	1 (8,3)	–
Proteus spp.	–	–	1 (8,3)	1 (6,6)
Klebsiella spp.	1 (4,8)	1 (4,1)	–	1 (6,6)
Escherichia coli	5 (23,8)	–	3 (25)	–
У тому числі:
Асоціація бактерій родини Enterobacteriaceae	3 (14,3)		1 (8,3)	–
Асоціація непатогенних грамнегативних бактерій із класом Mollicutes	3 (14,3)	1 (4,1)	2 (16,6)	2 (13,3)
Асоціація непатогенних грампозитивних бактерій із класом Mollicutes	2 (9,5)	1 (4,1)	1 (8,3)	–
Загальний показник мікст-інфекцій в уринокультурі	8 (38,1)	2 (8,3)	4 (33,3)	2 (13,3)

В) Об’єктивізована оцінка стану хворого згідно з аналізом даних анкетування:

– середня оцінка за ВАШ до початку лікування: І група — 7,1±0,5 бала, ІІ група — 7,3±0,6 бала, тобто оцінки були порівнянними і відповідали больовому синдрому середньо-тяжкого ступеня;

– середня оцінка за IPSS: І група – 20,5±1,9 бала, ІІ група – 21,7±2,3 бала (зіставна тяжкість СНСШ в обох групах);

– показник QoL в аспекті СНСШ: І і ІІ групи – 3,8±0,4 та 3,9±0,4 бала відповідно.

Таким чином, за сукупністю отриманих даних, порушення сечовипускання у хворих на ГП до лікування відповідало СНСШ середнього ступеня вираженості. Стан досліджуваних хворих на ГП визначався як типовий, із больовими та дизуричними розладами, що негативно відбиваються на загальному стані та мають небажаний вплив на якість життя.

Результати на 7‑му добу від початку лікування (перше контрольне обстеження)

А) Оцінка клінічного статусу. При обстеженні визначено відсутність порушення загального стану в усіх досліджуваних, скарг на слабкість та порушення апетиту не встановлено; підвищення температури тіла до 37,2-37,5 °C мало місце лише в 1 хворого І групи (3,3%); тазовий біль, локалізований у промежині, над лоном, із дискомфортом у яєчках та внизу живота залишався у 7 (23,3%) пацієнтів І групи та у 4 (22,2%) пацієнтів ІІ групи.

Б) Оцінка лабораторних даних. Відзначалося зменшення порушень лейкоцитарної формули крові в усіх групах: встановлено зменшення лейкоцитозу із 24 (80%) до 11 (36,7%) осіб у І групі та з 18 (83,%) до 8 (44,4%) осіб у ІІ групі від початку лікування. Аналогічна тенденція зафіксована у змінах лейкоцитарної формули: остання нормалізувалася у 24 (80%) осіб І групи та 15 (83,3) пацієнтів ІІ групи, а показник ШОЕ визначався як патологічний у 26 (86,6%) пацієнтів І групи та 16 (88,8%) ІІ групи. Таким чином, у вказаному терміні показник ШОЕ відновлювався гірше за всі параметри плазми крові.

Позитивну тенденцію демонстрували й результати аналізу сечі за Meares – Stamey: лейкоцитурія зменшилася в І групі з 22 (73,3%) до 7 (23,3%) осіб, у ІІ групі – з 14 (77,7%) до 5 (27,8%) осіб. Бактеріурія на 7‑му добу в досліджуваних не визначалася. Біохімічні показники плазми крові (білірубін, аланінамінотрансфераза, аспартатамінотрансфераза, креатинін, сечовина, глюкоза) не мали відхилень від норми або відображали несуттєві транзиторні зміни у всіх пацієнтів.

У всіх хворих на 7‑му добу проводили цитологічний аналіз СПЗ за стандартом. У І групі його було отримано в 19 (63,3%), а в ІІ групі – у 13 (72,2%) осіб, й усі зразки мали типову картину гострого запалення (лейкоцити густо вкривають поле зору, лецитинові зерна наявні в незначній кількості, кокова та коково-бацилярна флора – у значній кількості, відсутність «феномену папороті» у тесті кристалізації на склі). Вказаний феномен був розцінений як дренаж запального вмісту з протокових ацинарних структур, що є типовим для гострого бактеріального процесу в ПЗ.

Таким чином, визначені на 7‑му добу показники в обох групах різнилися мало, і лише проба сечі за Meares – Stamey вказувала на незначні переваги терапії у хворих І групи.

В) Об’єктивізована оцінка стану хворого згідно з аналізом даних анкетування на 7‑му добу лікування встановила покращення симптоматики за ВАШ в осіб І групи з 7,1±0,5 до 3,4±0,5 бала, а в ІІ групі – з 7,3±0,6 до 3,7±0,5 бала з аналогічною задовільною (легкі прояви) тенденцією до редукції болю, тобто практично вдвічі. Менш спроможним до зниження на 7‑му добу виявився показник IPSS, який в осіб І групи зменшився з 20,5±1,9 до 17,4±1,0 бала, а ІІ групи – відповідно з 21,7±2,3 до 17,8±0,5 бала, характеризуючи вираженість перебігу гострого запалення, що проявлялося у вигляді СНСШ. Останні позначалися на рівні якості життя: QoL у пацієнтів І групи зменшився з початкового 3,8±0,4 до 3,1±0,3 бала та у досліджуваних ІІ групи – із 3,9±0,4 до 3,2±0,3 бала (р<0,01). Тобто порушення сечовипускання були найбільш вагомими проявами, що негативно впливали на якість життя, а також мали позитивну кореляцію з показником лейкоцитурії. Такий перебіг захворювання у вказані терміни є типовим для пацієнтів із ГП, тому його прояви характеризуються негативною оцінкою якості життя за даними анкетування.

Результати на 14‑ту добу від початку лікування (друге контрольне обстеження)

А) Оцінка клінічного статусу. При обстеженні повної когорти (n=48) в амбулаторних умовах було встановлено відсутність порушення загального стану та нормальну температуру тіла в усіх хворих; ознаки невираженого тазового болю, локалізованого у промежині, над лоном, із періодичним дискомфортом у яєчках та внизу живота були наявні лише в 1 (3,3%) пацієнта І групи та в 1 (5,5%) ІІ групи.

Б) Оцінка лабораторних даних. Встановлено відсутність патологічних змін у лейкоцитарній формулі крові, в обох групах вони прийшли до норми, що також було характерним і для кількості лейкоцитів, яка в усіх випадках також нормалізувалася. Показник ШОЕ вирізнявся значним позитивним прогресом, залишаючись зміненим лише у 2 (6,7%) хворих у І групі та в 1 (5,5%) – у ІІ групі, що визначало інволюцію ГП під впливом лікування. Біохімічні показники плазми крові не мали відхилень від норми. Позитивні зміни за даними аналізу сечі за Meares – Stamey в І групі вказували на зменшення відсотка хворих зі стійкою лейкоцитурією від 22 (73,3%) до 1 (3,3%) випадків, а в ІІ групі – від 14 (77,7%) до 5 (5,5%).

Традиційно у всіх хворих на 14‑ту добу проводили цитологічний аналіз СПЗ за стандартом. Було отримано дані щодо зменшення цитологічних рівнів вираженості запалення: у І групі наявність ознак гострого запалення зменшилася від 19 (63,3%) до 8 (26,6%) випадків, а в ІІ групі — від 13 (72,2%) до 6 (33,3%) випадків. Різниця в даних між групами була вірогідною (р<0,01), вказуючи на більш позитивну динаміку відновлення у хворих І групи, які отримували левофлоксацин. Антибактеріальна терапія у чоловіків обох груп тривала, тому на 14‑ту добу мікробіологічне дослідження середовищ із нижніх сечовивідних шляхів не визначалося.

В) Об’єктивізована оцінка стану хворого. Аналіз даних анкетування на 14‑ту добу лікування встановив покращення стану за ВАШ в осіб І та ІІ груп (з 7,1±0,5 до 1,2±0,2 бала та з 7,3±0,6 до 1,5±0,2 бала відповідно), тобто практично відновився до норми. Показник за IPSS у цьому терміні показово зменшився – з 20,5±1,9 до 6,2±0,5 бала та з 21,7±2,3 до 7,8±0,5 бала відповідно в І та ІІ групах. Аналогічній тенденції відповідали й показники анкети QoL, зменшившись у І групі з початкових 3,8±0,4 до 1,1±0,1 бала, а в ІІ групі – з 3,9±0,4 до 1,2±0,1 бала, що корелювало з вираженістю запалення в дослідженнях сечі та СПЗ (р<0,01). Незначна різниця між показниками у групах не мала вірогідних тенденцій.

Результати на 30‑ту добу від початку лікування (третє контрольне обстеження)

Контроль проводився щодо 24 та 15 хворих І та ІІ групи відповідно. Вибуття з дослідження мало природні причини: соціальний фактор – переміщення, неможливість прийому в медичній установі через вибуття з міста, відсутність зв’язку з пацієнтом.

А) Оцінка клінічного статусу. При обстеженні неповної когорти хворих (n=39; 81,2% початкової кількості досліджуваних) в амбулаторних умовах було встановлено відсутність порушення загального стану, нормальну температуру тіла в усіх чоловіків; ознаки невираженого тазового болю, локалізованого у промежині, над лоном, із періодичним дискомфортом у яєчках та внизу живота були наявні лише в 1 пацієнта І групи та 1 пацієнта ІІ групи.

Б) Оцінка лабораторних даних. Встановлено нормальні показники лейкоцитарної формули крові та ШОЕ в усіх пацієнтів на фоні лікування. Біохімічні показники плазми крові не мали відхилень від норми. За даними сечового тесту Meares – Stamey серед хворих лейкоцитурію було встановлено в 1 (4,2%) особи І групи та в 1 (6,6%) ІІ групи.

Цитологічний аналіз СПЗ, проведений за стандартом, у пацієнтів І (n=24) та ІІ (n=15) груп встановив наявність клінічно значущих запальних ознак відповідно у 2 (8,3%) та 3 (20%) осіб. Таким чином, чоловіки з І групи, які отримували монотерапію левофлоксацином послідовно протягом 20 діб, мали вірогідно кращі результати цитологічного дослідження СПЗ на відміну від осіб ІІ групи, що на початку лікування отримували цефуроксим 0,75 г двічі на добу внутрішньовенно протягом 7 діб із подальшим переходом на таблетовану форму цефуроксиму в дозі 250 мг двічі на добу з інтервалом 12 днів курсом до 2 тижнів.

Наприкінці останнього терміну лікар індивідуально вирішував необхідність подальшого використання антибактеріального препарату (його вид, тривалість застосування, супутню медикаментозну курацію з метою уникнення можливих небажаних явищ).

Вказані дані мали вірогідний тісний зв’язок із результатами аналізу сечі та анкетування за шкалою IPSS-QoL, а саме: оцінка за IPSS у цьому терміні в пацієнтів І групи у середньому становила 3,0±0,3 бала, ІІ групи – 4,7±0,3 бала; середній показник QoL: 1,1±0,1 та 1,3±0,1 бала у І та ІІ групах відповідно (р<0,01).

Показовими були результати визначення мікробного пейзажу сечі на 30‑ту добу від початку лікування (таблиця). За даними бактеріологічного дослідження уринокультури видно, що у пацієнтів І групи загальний відсоток інфікування протягом періоду лікування знизився з 70 до 8,3%, а в пацієнтів ІІ групи – з 66,7 до 13,3%, що вказує на вірогідну різницю між групами. Примітним є спектр мікробного складу уринокультури, які в обох випадках представлені асоціаціями бактерій із молікутами, що в черговий раз підкреслює роль ІПСШ, особливо їх латентного перебігу, а також відсутність елімінаційного антибактеріального ефекту переважно в пацієнтів ІІ групи (тобто необхідність подальшого лікування у разі комбінованого інфікування умовно-патогенними і патогенними штамами).

Таким чином, результати цитологічного, бактеріологічного та клініко-епідеміологічного (анкетування) досліджень дають змогу визначити більш показовий клінічний ефект парентеральної терапії левофлоксацином у стандартних дозах при лікуванні хворих на гострий серозний простатит.

Аналіз профілю безпеки антибактеріальної терапії в обох клінічних групах встановив невеликий ризик розвитку небажаних явищ (НЯ). Проведення алергічних проб на початку лікування відбувалося відповідно до загальноприйнятного протоколу, тому в усіх 48 хворих ризик розвитку гострої алергічної реакції на запропонований для лікування антибактеріальний препарат та диклофенак натрію був відсутній.

НЯ на фоні застосування антибактеріального препарату, які було зафіксовано під час лікування в осіб І групи, включали: нудоту – 2 (6,7%) особи, запаморочення – 1 (3,3%) особа. НЯ в досліджуваних ІІ групи включали: гіпотонію – 1 (5,5%) особа, нудоту – 2 (11%) особи, розлад кишечника (діарея) – 2 (11%) особи. Сумарно в І групі частота НЯ склала 10%, а в ІІ групі – 27,5%, але вираженість цих явищ в обох групах була незначною, мінливою і не потребувала відміни призначеного лікування. Переносимість пацієнтами вказаної терапії була доброю, розвиток НЯ у жодному випадку не спричиняв її відміну у хворих І групи, на відміну від 1 особи у ІІ групі.

Оцінка комплаєнтності терапії пацієнтами обох груп проводилася на 30‑ту добу (третє контрольне обстеження) і складалася з умовного оцінювання за 5‑бальною шкалою (0 – абсолютно комплаєнтне, 5 – надзвичайно незручне). Середній показник комплаєнтності лікування згідно з оцінкою пацієнтів І групи в цьому терміні (n=24) становив 1,6±0,2 бала; ІІ групи (n=15) – 2,8±0,2 бала. Така різниця комплаєтності лікування з вірогідно кращим показником в осіб І групи вказує на більшу прихильність пацієнтів до використання монодози антибіотика внутрішньовенно (левофлоксацин) на відміну від дворазових внутрішньом’язових ін’єкцій цефалоспорину з необхідністю додаткового використання анестетика в якості розчинника, а також подальшого перорального прийому цефуроксиму двічі на добу.

Висновки

Згідно з даними дослідження, динаміка відновлення клінічного стану хворого на гострий серозний простатит у разі парентерального введення монодози левофлоксацину 500 мг/добу є такою, що відповідає очікуваним добрим клінічним результатам у терміні 7-10 діб.
Під час проведення дослідження встановлено швидку позитивну динаміку відновлення лабораторних показників (клінічний аналіз крові, загальний аналіз сечі за Meares – Stamey, бактеріологічний аналіз сечі, дослідження СПЗ), що найбільше відзначалася в осіб І групи, яким було застосовано левофлоксацин у монодозі 500 мг/добу.
Встановлене покращення клініко-лабораторних показників у хворих на гострий серозний простатит корелювало з результатами об’єктивної оцінки за ВАШ, IPSS та пов’язаного з ними показника QoL, вказуючи на більш оптимістичні результати лікування монодозою левофлоксацину 500 мг/добу з подальшим подовженням монотерапії його оральною формою.
Результати дослідження встановили безпечність застосування левофлоксацину в пацієнтів із ГП, що включає кращу переносимість та низький ризик НЯ під час лікування (10,0%), на відміну від використання цефуроксиму (27,5%).
Порівняння комплаєнтності двох методик лікування встановило вірогідну різницю між ними із кращим показником в пацієнтів І групи (1,6±0,2 бала проти 2,8±0,2 бала у ІІ групі), що вказує на більшу прихильність хворих до використання монодози антибіотика внутрішньовенно з подальшим одноразовим прийомом оральної форми препарату.

Література

Krieger J.N., Riley D. E., Cheah P. Y., Liong M. L., Yuen K. H. Epidemiology of prostatitis: new evidence for a world-wide problem. World J Urol. 2003;21:70-74. doi: 10.1007/s00345-003-0329-0.
Seop L.K., Choi J. D. Chronic Prostatitis: Approaches for Best Management. Korean J Urol. 2012 Feb 20;53(2):69-77. doi: 10.4111/kju.2012.53.2.69.
Ku J.H., Kim S. W., Paick J. S. Epidemiologic risk factors for chronic prostatitis. Int J Androl. 2005 Dec;28(6):317-27. doi: 10.1111/j.1365-2605.2005.00560.x.
Hung S.C., Lai S. W., Tsai P. Y., Chen P. C., Wu H. C., Lin W. H., Sung F. C. Synergistic interaction of benign prostatic hyperplasia and prostatitis on prostate cancer risk. Br J Cancer. 2013 May 14;108(9):1778-83. doi: 10.1038/bjc.2013.184.
Xiong S., Liu X., Deng W., Zhou Z., Li Y. et al. Pharmacological Interventions for Bacterial Prostatitis Front Pharmacol. 2020 Apr 30:11:504. doi: 10.3389/fphar.2020.00504.
Torkko K.C., Wilson R. S., Smith E. E. et al. Prostate Biopsy Markers of Inflammation are Associated with Risk of Clinical Progression of Benign Prostatic Hyperplasia: Findings from the MTOPS Study J Urol. 2015 Aug;194(2):454-61. doi: 10.1016/j.juro.2015.03.103.
Coker T.J., Dierfeldt D. M. Acute Bacterial Prostatitis: Diagnosis and Management Am Fam Physician. 2016 Jan 15;93(2):114-20.PMID: 26926407.
Brede C.M., Shoskes D. A. The etiology and management of acute prostatitis Nat Rev Urol. 2011 Apr;8(4):207-12. doi: 10.1038/nrurol.2011.22.
Campeggi A., Ouzaid I., Xylinas E. et al. Acute bacterial prostatitis after transrectal ultrasound-guided prostate biopsy: epidemiological, bacteria and treatment patterns from a 4‑year prospective study Int J Urol. 2014 Feb;21(2):152-5. doi: 10.1111/iju.12207.
Shigehara K., Miyagi T., Nakashima T., Shimamura M. Acute bacterial prostatitis after transrectal prostate needle biopsy: clinical analysis J Infect Chemother. 2008 Feb;14(1):40-3. doi: 10.1007/s10156-007-0570-3.
Schaeffer A.J., Wu S. C., Tennenberg A. M., Kahn J. B. Treatment of chronic bacterial prostatitis with levofloxacin and ciprofloxacin lowers serum prostate specific antigen J Uro. 2005 Jul;174(1):161-4. doi: 10.1097/01.ju.0000162017.24965.2b.
Nickel J.C., Downey J., Clark J. et al. Levofloxacin for chronic prostatitis/chronic pelvic pain syndrome in men: a randomized placebo-controlled multicenter trial. Urology. 2003 Oct;62(4):614-7. doi: 10.1016/s0090-4295(03)00583-1.
Bundrick W., Heron S. P., Ray P. et al. Levofloxacin versus ciprofloxacin in the treatment of chronic bacterial prostatitis: a randomized double-blind multicenter study Urology V.62, I. 3.2003, P. 537-541.https://doi.org/10.1016/S0090-4295(03)00565-X.
Naber K.G., Roscher K., Botto H., Schaefer V. Oral levofloxacin 500 mg once daily in the treatment of chronic bacterial prostatitis. Int. J. of Antimicrobial Agents.V.32, I.2,2008, P. 145-153/ https://doi.org/10.1016/j.ijantimicag.2008.03.014.
Karaiskos I., Galani L., Sakka V., Gkoufa A, Sopilidis O., Chalikopoulos D. et al. Oral fosfomycin for the treatment of chronic bacterial prostatitis. J Antimicrob Chemother 2019;74:1430-1437. doi: 10.1093/jac/dkz015.
Los-Arcos I., Pigrau C., Rodrнguez-Pardo D., Fernбndez-Hidalgo N., Andreu A., Larrosa N. et al. Long-term fosfomycin-tromethamine oral therapy for difficult-to-treat chronic bacterial prostatitis. Antimicrob Agents Chemother 2015;60:1854-1858. doi: 10.1093/jac/dkz015.
Xiong S., Liu X., Deng W., Zhou Z., Li Y., Tu Y. et al. Pharmacological interventions for bacterial prostatitis. Front Pharmacol 2020;11:504 doi: 10.1128/AAC.02611-15.
Bonkat G., Bartoletti R., Bruyere F., Cai T., Geerlings S. E., Kцves B. et al. In: EAU guidelines on urological infections. Arnhem: EAU Guidelines Office; 2021.
Khan F.U., Ihsan A. U., Khan H. U., Jana R., Wazir J., Khongorzul P. et al. Comprehensive overview of prostatitis. Biomed Pharmacother 2017;94:1064-1076. doi: 10.1016/j.biopha.2017.08.016.
Magri V., Boltri M., Cai T., Colombo R., Cuzzocrea S., De Visschere P. et al. Multidisciplinary approach to prostatitis. Arch Ital Urol Androl 2019;90:227-248. doi: 10.4081/aiua.2018.4.227.
Mazzoli S. Biofilms in chronic bacterial prostatitis (NIH-II) and in prostatic calcifications FEMS Immunol Med Microbiol. 2010 Aug;59(3):337-44. doi: 10.1111/j.1574-695X.2010.00659.x.
Mendoza-Rodrнguez R., Hernбndez-Chico I., Gutiйrrez-Soto B., Navarro-Marн J.M., Gutiйrrez-Fernбndez J. Microbial etiology of bacterial chronic prostatitis: systematic review Rev Esp Quimioter. 2023 Apr;36(2):144--151. doi: 10.37201/req/099.2022.
Stamatiou K., Magri V., Perletti G., Papadouli V., Recleiti N., Mamali V. et al. Chronic prostatic infection: microbiological findings in two Mediterranean populations. Arch Ital Urol Androl 2019;91:177-181. doi: 10.4081/aiua.2019.3.177.
Wu Y., Jiang H., Tan M., Lu X. Screening for chronic prostatitis pathogens using high-throughput next-generation sequencing. Prostate 2020;80:577-587. doi: 10.1002/pros.23971.
Papeљ D., Pasini M., Jerončić A., Vargović M., Kotarski V., Markotić A. et al. Detection of sexually transmitted pathogens in patients with chronic prostatitis/chronic pelvic pain: a prospective clinical study. Int J STD AIDS 2017;28:613-615. https://doi.org/10.1177/0956462417691440.
Magri V., Perletti G., Cai T., Stamatiou K., Trinchieri A., Montanari E. Levofloxacin for NIH category II chronic bacterial prostatitis: a real-life study. Chemotherapy 2019;64:8-16. doi: 10.1159/000499034.
Xiao J., Ren L., Lv H., Ding Q., Lou S., Zhang W. et al. Atypical microorganisms in expressed prostatic secretion from patients with chronic prostatitis/chronic pelvic pain syndrome: microbiological results from a case-control study. Urol Int 2013;91:410-416. doi: 10.1159/000350934.
Ismailov R.S., Naboka Y. L., Todorov S. S., Kogan M. I. Are bacteriological and pathomorphological signs of bacterial prostatitis related between? (An experimental study). Urologiia 2020;(6):44-51. PMID: 33377678.

Тематичний номер «Урологія. Нефрологія. Андрологія» № 1 (36), 2025 р.

Номер: Тематичний номер «Урологія. Нефрологія. Андрологія» № 1 (36), 2025 р.